Прапори, усміхнені люди, які кидаються на шию бійцям, — це відео обійшло увесь світ. Понад два роки тому Херсон зустрічав своїх захисників, не підозрюючи, які випробування готують місту росіяни, що перебралися на лівий берег Дніпра.

Артилерійські обстріли, дронові атаки, протипіхотні міни «Пелюстка», якими з безпілотників рясно засівають узбережжя окупанти. Все це — нові реалії звільненого у листопаді 2022 року Херсону.

«Те, що тут відбувається — страшно, але з окупацією не порівняти», — наголошує фотограф медіаплатформи «Вгору» Олександр Корняков.

Кілька місяців він примудрявся працювати під носом у росіян, але це було вкрай небезпечно. Замість фотоапарата використовував мобільний телефон.

«Я робив це непомітно, повністю глушив екран, знімав навмання, не привертаючи увагу, тому що на моїх очах російські військові підходили до людей та перевіряли гаджети. Попри небезпеку зараз я вільна людина. А в окупації щодня був ризик, що тебе зупинять і кинуть на підвал. Росіяни носили не лише форму, в центрі було багато окупантів у цивільному, співробітники ФСБ ходили й вивідували, про що говорять люди. За якесь підозріле для них слово могли просто підійти, схопити та затягнути в автівку», — пригадує Олександр.

На початку повномасштабного вторгнення він вивчав рекомендації, як поводитися журналісту. Наприклад, висвітлюючи мітинги, треба було йти з них ще до завершення, залишатися непомітним, щоби росіяни не зрозуміли, що ти — кореспондент.

Поки ми спілкуємося, у місті лунає сигнал повітряної тривоги. Для херсонців вона не має великого значення, адже найбільша небезпека тут — артснаряди та дрони, що скидають вибухівку без попередження. Гучно постійно. Тому центральна площа на День звільнення Херсону, який херсонці вважають найважливішим, майже порожня. Відзначати вдома закликала обласна влада.

Утім центр все ж прикрасили державними прапорами та стягами бригад, які звільняли місто. Жителі Херсона або переселенці із лівого берега швидко підходять сюди заселфитися і привітати інших нечисленних відчайдухів.

Анна Цмикало — з окупованого селища Верхній Рогачик, що в Каховському районі. Вона одна з тих, кого вдалось зустріти в центрі Херсону. На питання, чому ризикує, відповідає з викликом: «Ми не боїмося нічого. Українці зупиняли танки руками й лягали під них, не допускали їх на українську територію — то що нам бояться? Що вони літають над нами?».

Та все ж довго на вулиці херсонці не гуляють, вважаючи своє житло відносно безпечним укриттям.

Херсонка Тетяна Васильєва пережила окупацію, зустріла майже у себе на подвір’ї наших бійців і… виїхала з міста у грудні 22-го, коли обстріли стали зовсім нестерпними. Їхній будинок «упіймав» російський снаряд одним із перших.

«Тут таке почалося — у нас бахнуло прямо в дев’ятий поверх. Добре, що в іншій кімнаті була. А 24 грудня, на Різдво, у Херсоні 15 людей загинули. Мені діти сказали: “Мамо, нема що тут робити”», — ділиться спогадами жінка.

Вісім місяців пані Тетяна прожила в Одесі, але не витримала і повернулася до напів­порожнього та все ж такого милого рідного двору, де із тридцяти двох квартир тепер живуть лише у шести. У всьому Херсоні, за даними обласної влади, із понад 279 тисяч мешканців лишилася десь третина — близько 86 тисяч людей, і то ця цифра неточна, адже відбувається постійна міграція. Хтось, користуючись можливістю безоплатної евакуації, їде ненадовго провідати близьких та вирішує залишитись у безпеці, а хтось попри все повертається до омріяного дому — під постійні обстріли.

«Бахкає — це нормально. Ми вже розрізняємо, де наші, а де їхні. Наші хлопці їх луплять, як треба», — каже Тетяна Васильєва.

Щодо росіян висловів вона не підбирає. За тиждень до нашого інтерв’ю прилетіло у порожню школу, яку місцева влада нібито з часом збиралась відкрити для школярів. Сама жінка переїхала з квартири на дев’ятому поверсі до іншої, що розташована на четвертому. Там ніби трохи спокійніше. Та наголошує, що зорієнтуватися, коли почнуть стріляли з лівого берега, неможливо. Тому зранку люди біжать на закупи, а потім — додому. Без потреби не виходять, до укриття теж зазирають нечасто. Якщо окупанти стріляють, наприклад, із градів, туди все одно не встигнеш добігти. Тому підвал двір використовує для співів та інших зборів. Нині так більш-менш безпечно, і можна навіть відсвяткувати день звільнення, бо є що згадати.

«Ми тоді відчули, що вільні. Щоб це зрозуміти, треба прожити такий момент. Всі у черзі стояли, щоби хлопців обійняти. Їх же е сто людей приїхало, а машин шість чи сім», — пригадує херсонка.

У той день вона побачила, як з машини вийшов бородатий український захисник. Запитала, чи можна обійняти. А він відповів: «Звісно можна. Ви ж мене лікували. Ви моя медсестра». Жінка суворо запитала прізвище бійця, а тоді з посмішкою сказала: «Так, був такий!».

У річницю звільнення у місті якось неприродно тихо, та вже зранку влада сповіщає: росіяни накривали з дронів Зеленівку. Загалом в області поранено 15 людей, це досить висока цифра. А от восьмеро поранених за день — уже звична. Нам вдається потрапити до однієї з лікарень. Це нелегко, адже росіяни ці заклади бомблять нещадно. У місті немає жодного шпиталю, куди б не прилетіло. Херсонці сприймають ситуацію по-філософськи, хоча стрес у людей постійний — трагедії тут щодня.

В однієї жінки переломи ніг, пошкоджена рука, говорити їй важко. Попри це розуміє, розголос таким подіям все ж потрібен. Коли почався артобстріл, вона їхала машиною, з нею була дитина. Та, на щастя, не постраждала. Жінці, можна сказати, поталанило теж, адже у сусідній палаті лежить чоловік з її ж села, який залишився без кінцівок. Під час артобстрілу він стояв на зупинці. Вберегти кінцівки не вдалося.

Лікар-хірург Юрій Спірін каже, ампутації відбуваються через день, а іноді буває по кілька щодня. Причина цьому й «пелюстки», якими ворожі дрони засівають узбережжя міста і які побачити вкрай важко, і через скиди вибухівки.

«Як правило, там невелика вибухівка. Якщо її скидають зверху на перехожого і потрапляє в голову — неважко здогадатися, що стається. Якщо воно б’є по асфальту — це 100% враження кінцівок: голені чи стегна. Ми намагаємося їх зберегти, тобто, ампутація відбувається не часто, але все ж випадки такі є. Якщо б’є арта, то може бути все: страждають черевна порожнина, живіт, завжди є політравма. У нас в реанімації лежить пацієнт, якому довелось ушити кишківник, була вражена грудна клітина, контужені легені. У нього нема одного ока, а ще струс головного мозку. Оце типова політравма при артобстрілі. Але сподіваюся, що він одужає», — розповідає лікар.

За його словами, раніше лікарня мала у штаті одного психолога, та довелося взяти іще: люди до обстрілів нібито звикли, та все ж… ампутацію вкрай важко прийняти.

Часто дрони буквально полюють і за людьми, і за громадським транспортом. Під обстріли потрапляють навіть «швидкі».

Така історія трапилась із херсонкою Ольгою Чернишовою. Окупанти полювали на неї, коли дівчина йшла додому.

«На машину був скид, я пішла пішки разом із сусідом, який віз свою жінку на інвалідному візку. І дрон переслідував нас. Ми втрьох ховалися від нього десь пів кварталу. Він почав дуже швидко опускатися. Потім наближатися. Ми забігли під дерево», — згадує події Ольга.

Вона живе у районі, який у місті вважається небезпечним, хоча насправді таким є увесь Херсон. Наголошує, що дрони полюють просто на велосипедистів, на бабусь, ти можеш бути на городі — і якщо він тебе побачив, то тепер ти його ціль.

Ольга розробила власні правила, як пересуватися прибережною зоною, аби вціліти. Вони дещо нагадують американські трилери й здавалося б не повинні мати нічого спільного із нормальним життям.

«Головне правило — не забігати одразу на подвір’я, бо скинути можуть туди. Краще перечекати поки специфічний звук дрона не зникне. Перш ніж вийти з дому, треба відкрити двері та послухати, якщо гучно — він десь поруч і тоді краще не виходити. Пересуватися варто під деревами та попід парканами, добре, якщо є навіс. Треба заздалегідь продумати маршрут і розпланувати місця, де можна заховатися. Тепер по вулиці просто так не погуляєш», — озвучує правила дівчина.

Ольга каже, що вони написані кров’ю херсонців. Поведінку росіян пояснити ніяк, окрім як терором, вона не може. А ще підозрює, окупанти на мирних мешканцях тренуються або і розважаються.

Фотограф Олександр Корняков описує свій звичний робочий день у місті. Зранку прокидається, моніторить новини, офіційні зведення. Далі їде працювати у місто, а згодом хтось телефонує та повідомляє про прильоти — тоді він вирушає за конкретною адресою.

Він наголошує, коли Херсон був окупований, наші війська його не обстрілювали. Прилітало, переважно по Чорнобаївці, по полях, по аеропорту. Зараз щодня доводиться бігати від ворожих дронів або від обстрілів ховатися. Не можна сказати, що до такого життя у місті звикли, правильніше — пристосувались.

Олександр із тих херсонців, які все одно вважають день звільнення — найбільшим своїм святом. Попри всю небезпеку і щоденні виклики. Ждунів він вважає маргіналами. Вони десь теж є, та нині принишкли. Більшість містян тим часом продовжують нести бренд жителів незламного Херсона. І у контексті того, що тут постійно відбувається, це зовсім не пафос.

Автор: Ольга ЧАЙКО

кореспондентка Фактів ICTV

Більше читайте в електронній версії журналу Акценти громадського здоров’я