У Празі, місті, де старі мури пам’ятають імперії, формується нова культура турботи — непомітна для туристів, але вирішальна для тих, хто роками залишався поза системою.

Яна ДВОРЖАКОВА — одна з тих, хто послідовно працює над реформою психічного здоров’я в Чехії. Від низькопорогових служб до створення «Дому BAO» і розвитку моделі Recovery House — її робота пов’язана з глибокими системними змінами.

Сьогодні вона підтримує українських жінок і молодь, які пережили війну, та готує відкриття центрів відновлення в Празі, паралельно працюючи над реформами в Україні. Ми говоримо про зміни, спільноту і відновлення в умовах війни.

Особистий шлях: від практики до системних змін

— Ви починали кар’єру в службі для людей із залежностями. Що саме з того досвіду сформувало ваше бачення психічного здоров’я сьогодні?

— Я почала свою кар’єру як стрітворкерка, працюючи з людьми з розладами, пов’язаними з уживанням психоактивних речовин, і це середовище глибоко мене сформувало. Це був непростий початок у багатьох сенсах. На вулиці ти безпосередньо стикаєшся з дуже різними ситуаціями — токсичними психозами, агресією, передозуваннями, моментами, коли потрібно швидко реагувати і надавати першу допомогу. Цей досвід загартував мене у позитивному сенсі: він навчив зберігати спокій, чітко мислити під тиском і не відвертатися від дуже оголених людських ситуацій.

Але ще важливіше — він дав мені два уроки, які я несу через всю свою кар’єру. Перший полягає в тому, що відновлення виглядає по-різному для кожної людини і потребує різного часу. Рецидиви, помилки і початок знову — це частина процесу. Почати знову — не означає почати з нуля: люди несуть із собою попередній досвід, і цей досвід має значення. Я рано зрозуміла, що цей принцип стосується не лише залежностей — його можна застосувати ширше, до психічного здоров’я загалом і до багатьох життєвих труднощів.

Другий урок — про людиноорієнтованість у роботі з клієнтами. Клієнти одразу відчувають, коли людина лише «виконує роль». Я зрозуміла, що в цій роботі я сама є головним інструментом. Не лише як терапевтка, директорка чи спеціалістка, а як людина — зі своєю автентичністю, присутністю і людяністю. Це розуміння залишилося зі мною й досі формує мій підхід до психічного здоров’я.

Я усвідомила, що система, в якій я працюю, пов’язана з сильними догмами — і що можливість змін у ній може зайняти роки.

— Ви пройшли шлях від «польової» роботи та психотерапевтичного навчання, до керівництва організацією. Коли ви зрозуміли, що хочете впливати не лише на окремі історії, а й на систему?

— Я працювала в різних інституціях і некомерційних організаціях і мала можливість співпрацювати з багатьма керівниками. Я щиро вдячна за цей шлях, адже в кожному місці я дуже багато навчилася. Водночас я поступово зрозуміла дещо про себе: мабуть, я не дуже «зручна» для традиційної системи. Мені складно вписуватися у жорсткі рамки та дуже фіксовані інституційні структури.

З великою повагою до всього, що мені дали ці середовища, я дедалі частіше стикалася зі структурними обмеженнями організацій і самої системи. Я бачила ситуації, де, на мою думку, можна було діяти інакше — іноді більш гуманно, іноді ефективніше, іноді просто так, щоб це краще підтримувало і клієнтів, і фахівців. З часом це відчуття стало сильнішим: не лише що зміни потрібні, а й що я розумію, як саме можна робити інакше.

У певний момент я усвідомила, що якщо не почну створювати щось сама, то залишуся лише маленькою частиною системи, якій можуть знадобитися десятиліття для змін. А я не хотіла чекати так довго. Я хотіла створювати простори, де якість допомоги клієнтам гарантована, а фахівці можуть працювати в поважному та підтримувальному середовищі.

Звісно, перехід у керівну роль означав, що на певний час я відійшла від безпосередньої роботи з клієнтами, яка для мене дуже важлива. Але я сприйняла це як необхідний крок — можливість впливати на умови, в яких ця допомога надається, і забезпечувати її якість.

Чеська реформа та деінституціалізація

— Ви були залучені до створення перших пілотних стаціонарних послуг як альтернативи тривалому інституційному догляду. Чи готова була тоді Чехія до такого кроку?

— Це було однозначно контраверсійно. Попри те, що в Чехії роками говорили про реформу психічного здоров’я, багато хто все ще вважав безпечнішим тримати клієнтів під контролем в інституціях, ніж ризикувати й виходити за межі звичних, навіть якщо дисфункційних, систем. На початку ми перебували під пильним контролем міст, інспекцій та професійної спільноти. Часто здавалося, що всі чекають на нашу першу помилку, щоб сказати: «Ми ж казали, що це не спрацює». Це був величезний тиск. Пам’ятаю, що майже щоночі, коли мене не було на місці, я отримувала дзвінки о 2–3 годині ночі — початок був дуже складним.

Професійна спільнота також не була готова до того, що ми справді будемо жити поруч із людьми, які провели десятиліття в психіатричних лікарнях. Але саме це ми й зробили. Ми створили справжній дім — не символічний і не формальний. Навіть ми, як терапевти, жили там, працюючи позмінно, але завжди як частина спільноти. Ідея полягала в тому, щоб жити звичайним життям поруч із клієнтами, водночас допомагаючи їм справлятися з реальними труднощами, пов’язаними з їхніми діагнозами.

Було нормально, що клієнти зустрічали нас зранку в піжамах, коли ми чистили зуби. Між нами існували справжні людські стосунки: ми разом святкували Різдво й дні народження, але також переживали психотичні епізоди, суїцидальні кризи, випадки самоушкодження і безсонні ночі, коли сиділи поруч із людьми в глибокому стражданні. Це теж було нашою роботою.

— Модель Recovery House сьогодні вважається інноваційною. У чому її принципова відмінність від традиційної психіатричної допомоги?

— Ключова відмінність — у спільнотному вимірі. У Recovery House люди живуть разом в одному просторі з іншими, які мають подібний досвід — часто різні форми травми або серйозних психічних труднощів. Це середовище свідомо вибудовується як спільнота, де люди можуть поступово знову навчитися бути частиною чогось, жити поруч з іншими і відновлювати повсякденне життя.

Клієнти живуть разом із терапевтами, які присутні і доступні у разі кризи. Робота поєднує повсякденне життя з терапевтичною груповою роботою, спрямованою на стабілізацію та відновлення. Основна відмінність від традиційної психіатрії — це автентична взаємодія в спільноті та можливість надавати високо індивідуалізовану підтримку, адаптовану до потреб кожної людини.

— Які найбільші бар’єри на шляху до деінституціалізації в Чехії досі залишаються?

— Найбільшими бар’єрами залишаються контрреформаторське мислення та нестача фінансування в секторі соціальних послуг, необхідного для реальних змін. Водночас наявні ресурси часто розподіляються неефективно, що додатково уповільнює процес деінституціалізації.

Прага та український вимір війни

— Ви  в Чехії працюєте з українськими жінками й підлітками, зокрема з тими, хто вимушено покинув домівку, чи пережив полон. Як вибудовується робота з людьми, чия травма пов’язана з війною?

— Робота з людьми, чия травма пов’язана з війною, починається зі створення відчуття безпеки та стабільності. Багато жінок і підлітків, з якими ми працюємо, пережили раптові втрати, вимушене переселення або надзвичайно травматичні події, такі як полон. Перш ніж розпочинати глибшу терапевтичну роботу, необхідно відновити базове відчуття безпеки — у тілі, в середовищі та у стосунках. Це часто означає фокус на щоденній структурі, підтримувальних взаєминах і практичній стабільності поряд із травма-орієнтованою терапією.

Водночас ця робота має враховувати, що травма війни є складною і глибоко особистою. Не існує єдиного шляху до відновлення. Комусь потрібно проговорювати свій досвід, комусь — час, щоб знову відчути нормальне життя, спільноту та сенс. Наша роль — створити середовище, де люди не визначаються лише тим, що з ними сталося, а можуть поступово повернути собі суб’єктність, гідність і відчуття належності.

— Чим допомога українцям у Празі відрізняється від підтримки чехів, які пережили психічну кризу?

— Ключова відмінність полягає в природі самої травми. Травма війни часто є гострою, повторюваною і пов’язаною з досвідом загрози життю. Це глибоко руйнує базове відчуття безпеки у світі та у стосунках. У такому контексті допомога має значно більше фокусуватися на стабілізації, роботі з нервовою системою та обережному відновленні відчуття безпеки, перш ніж можлива глибша терапевтична робота. Крім того, ця травма в певному сенсі триває — люди часто залишаються емоційно пов’язаними з подіями вдома, що підтримує постійний рівень стресу.

З чеськими клієнтами ми також працюємо з травмою, але вона частіше має розвитковий або реляційний характер — формується поступово в межах сімейного чи життєвого досвіду, а не внаслідок однієї масштабної зовнішньої події, як-от війна. Принципи травма-орієнтованої допомоги залишаються однаковими, але темп і фокус роботи можуть відрізнятися. Зазвичай є більше можливостей раніше переходити до глибшого терапевтичного опрацювання, тоді як у випадку травми війни пріоритетом часто є довготривала стабілізація та допомога людям у відновленні повсякденного життя, відчуття безпеки та контролю.

— Чи змінила вас особисто робота з людьми, які пережили війну?

— Так, безумовно. Безпосередній контакт із таким рівнем втрат і болю глибоко на мене вплинув. Перебування в місцях, де ти бачиш залишки зруйнованих домівок, робота в лікарнях в Україні, де наслідки гострої травми є очевидними, зустрічі з людьми, чиє життя назавжди змінилося — це досвід, який не може залишити байдужим. Слухати свідчення тих, хто вижив, і бути поруч із їхніми історіями — це щось, що змінює.

Водночас це дало мені сильне відчуття смирення. Це постійно нагадує, наскільки люди водночас вразливі і стійкі. Я відчуваю дуже чітку людську відповідальність залишатися включеною — допомагати через підтримку, турботу або просто присутність. Це вже не щось абстрактне, це стає дуже особистим.

Спочатку я стикнулася з цією темою в Празі, працюючи з людьми, яких торкнулася війна на відстані — і навіть це вже було дуже сильним досвідом. Але переломним моментом стало перебування в Україні особисто. Бути на сході, засинати під звуки вибухів, відчувати холод, іноді ховатися за ліжком, чуючи дрони над головою, проводити час у лікарнях, дитячих будинках, кризових центрах — саме тоді в мені щось змінилося. Я розумію, що не можу повністю осягнути досвід своїх клієнтів, але змогла до нього наблизитися, певною мірою його відчути. І це було водночас необхідно і дуже глибоко вплинуло на мене.

Створення центрів для українських жінок і молоді

— У Празі готується відкриття двох Recovery House для українських жінок і молодих людей. Які саме потреби вони мають закривати?

— Ці центри створюються передусім для людей, які пережили травму війни і не можуть отримати достатню підтримку в межах стандартної амбулаторної допомоги. Цим жінкам і молодим людям часто потрібне безпечне, стабільне середовище, де вони можуть жити, отримуючи водночас постійну терапевтичну та психосоціальну підтримку.

— Чим ці центри відрізнятимуться від класичних Recovery House у Чехії?

— Наразі в Чехії існує лише одна модель Recovery House, яка переважно орієнтована на людей із тяжкими психічними розладами, зокрема психотичними. Нові центри будуть інноваційними в іншому сенсі — вони спеціально створені для людей із травматичним досвідом, зокрема пов’язаним із війною, для яких у Чехії наразі не існує подібної моделі.

Це означає, що підхід буде більше зосереджений на травма-орієнтованій допомозі, стабілізації та роботі з наслідками екстремального стресу і втрат, а не лише на управлінні психотичною симптоматикою. У цьому сенсі йдеться не просто про адаптацію існуючої моделі, а про створення принципово нового типу послуги в чеському контексті.

— Ви також долучені до реформування психіатричної допомоги у Львівській області. Розкажіть, будь ласка, про цей проєкт. Як, на вашу думку, можна поєднати чеський досвід із реальністю країни, яка живе в умовах війни?

— Звісно, зрозуміло, що в країні, яка перебуває у стані війни, більшість ресурсів не може бути спрямована на масштабну реформу системи психічного здоров’я. Тому те, що ми можемо робити — і що ми вже робимо у співпраці з Львівською обласною адміністрацією — це починати з невеликих, реалістичних кроків у межах існуючих інституцій. Ми працюємо безпосередньо з персоналом, підтримуємо його і поступово змінюємо мислення в бік більш орієнтованого на людину, реформаторського підходу.

Паралельно ми впроваджуємо зміни, які не потребують значних фінансових ресурсів — наприклад, у щоденній практиці, комунікації та способах надання допомоги. Ідея полягає в тому, щоб почати з підходу і культури, а вже потім поступово переходити до змін фізичного середовища та ширших структурних реформ. Таким чином, елементи чеського досвіду можуть бути осмислено адаптовані навіть в умовах країни, що живе у стані війни.

Матеріал опубліковано в журналі “Акценти громадського здоров’я”, випуск №4.

Інші статті випуску та перші три номери тут